Видатні педагоги світу різних часів

Культорологічна парадигма в спадщині В.О. Сухомлинського


Однією із причин дефіциту духовності в суспільстві XX ст. вважається відчуження культури від особистості. З одного боку, освіта не використовувала культури як засобу морально-духовного розвитку особистості, а з іншого - особистість не відчувала потреби в опануванні культурних цінностей. У цьому зв'язку доцільно пригадати слова відомого філософа М.С. Кагана, який писав, що педагогіка XX ст. оперує поняттями «освіта», «виховання», «навчання», а поняття «культура» як категорії формування людини з дитинства не використовує.
Відрадно, що домінантою суспільства XXI ст. стало звернення до культури й духовного світу людини, зокрема орієнтація на культуру як на важливий чинник духовного оновлення і суспільства, і окремої особистості. Таким чином, постають запитання: що ж таке культура? чому їй приділяють таку увагу в навчанні, освіті й вихованні памолоді?
Яскраво і образно описав сутність культури Микола Рерих, який вбачав призначення культури в збереженні підвалин освіти. За його словами, культура — це любов до людини, це пахощі, аромат, поєднання життя і краси, синтез витончених і духовно піднесених досягнень, знаряддя Світла, порятунок; культура — це серце, рушійна сила, двигун життя; осередок просвіти й творчої краси.
Наукове визначення феномена «культура» неоднозначне. Словникові джерела, за звичай, визначають культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. У дослідженнях вчених від Марка Цицерона й Канта до наших днів нараховується понад 100 визначень означеного поняття. Це і «дієвість», «творчість», «мистецтво», «освіченість і вихованість», «духовність», «цінність і ціннісні орієнтири, що виконують трансмісію між поколінням», «знаково-символічна система», з феноменом самодетермінації тощо.
Нам імпонує визначення культури, яке дає Г.Н. Волков. «...Культура, — стверджує він, — це те створене й набуте людством багатство (матеріальне й духовне), яке служить дальшому розвитку, примноженню творчих можливостей, здібностей суспільства й особистості (економічному, соціальному, моральному, духовному й політичному)».
М.С. Каган розглядає культуру як цілісну систему і як спосіб діяльності людини, що складається з двох граней (продукт і технологія) і трьох шарів (матеріальна, духовна й художня культури). У складі духовної культури вчений виокремлює наявність продуктів пізнавальної і ціннісно-орієнтаційної діяльності, а художня культура, на його думку, утворює навколо себе відносно автономну сферу всіх видів людської діяльності (перетворювальної, пізнавальної, комунікативної, ціннісно-орієнтаційної).
Аналіз різних підходів до тлумачення феномена «культура» дає можливість дійти висновку: всі вчені єдині в тому, що культуру створила людина і культура існує для людини, є засобом її розвитку й самовираження. Світ культури - це світ людини, людина у світі культури є його метою і результатом.
Ми можемо пишатися, що в середині XX ст., за часів радянського тоталітарного режиму в освіті наш співвітчизник - педагог із сільської Павлиської школи В.О. Сухомлинський сміливо ввів у педагогічний обіг феномен «культура». Достатньо хоча б побіжно ознайомитися з назвами й змістом його наукових праць, адресованих насамперед учителям і батькам, і ми зустрінемося з вишукано струнким ланцюжком культурологічного тезаурусу в педагогіці, як-от: фізична культура, технічна культура, інтелектуальна культура, морально-духовна культура, культура праці, культура почуттів, культура мислення, культура сприймання, культура відчуттів, культура волі та ін.
У площині педагогічного розмаїття дефініції культури чітко простежується методологічна позиція В.О. Сухомлинського до культурологічного підходу у вихованні й навчанні молоді, яку ми спробуємо подати за такими номінаціями: предмети середовища, принципи, засоби й правила культурологічного підходу.
Відомо, що успіх навчально-виховної роботи з учнями багато в чому залежить від соціокультурного просторово-предметного розвивального середовища, під яким ми розуміємо потенційні можливості позитивного впливу розмаїття чинників, засобів, норм і методів у їхній взаємодії на формування особистості учнів.
На основі аналізу педагогічних творів В.О. Сухомлинського ми виокремили види соціокультурного середовища, на які занурювалися учні Павлиської школи, а саме: культурно-пізнавальне, художньо-естетичне, культурно-комунікативне, культурно-екологічне, культурно-трудове, культурно-рефлексивне. На чому ж ґрунтується така класифікація лінії середовищ соціокультурного розвитку учнів? Звернімося безпосередньо до праць В.О. Сухомлинського.
Культурно-пізнавальне середовище вчений організував з метою інтелектуально-творчого й фізичного розвитку учнів, засвоєння ними культурно-сенсорних еталонів, а саме: культури відчуттів, сприймань, мислення, почуттів, волі, тобто психологічної й фізичної культури. «Як важливо, - зазначав Василь Олександрович, щоб перші наукові істини дитина пізнавала в навколишньому світі, щоб джерелом думки була краса й невичерпна складність природних явищ, щоб дитину поступово вводили у світ суспільних відносин, праці».
Педагог був переконаний, що людину з дитинства потрібно навчати не тільки дивитися навколо себе, бачити й пізнавати довкілля, а й відчувати, сприймати його красу, оскільки така властивість мозку є тільки в людини. «З того часу, як людина стала людиною, з тієї миті, як вона задивилася на красу вечірньої зорі, вона почала вдивлятися в саму себе», — пише педагог. І веде далі: «Людина стала людиною тому, що побачила глибину блакитного неба, мигтіння зірок, рожевий розлив вечірньої заграви, багряний захід сонця перед вітряним днем, мерехтіння марева над небокраєм, безкраю далечінь степів, сині тіні в березневих снігових заметах, журавлиний ключ у голубому небі, відбиття сонячних променів у міріадах крапель ранкової роси, сірі нитки дощу в похмурий осінній день, фіолетову хмаринку на кущі бузку, ніжну стеблинку і голубий дзвіночок проліска - те бачила і вражена пішла по землі... Зупинись і ти в захопленні перед красою, і у твоєму серці розквітне благородство».
Учений обурювався, чому школа не дає ніяких знань учням про людину, того специфічного, «що підносить її над світом живого: про людську психіку, мислення свідомість, емоційну, естетичну, вольову і творчу сфери духовного життя».
Знання психічної культури, за словами педагога, є не коротким конспектом із психології, а «азбукою самопізнання й самоутвердження, культурою духовного світу особистості».
Уже тоді, в 50-х pp. XX ст., учитель-практик сам визначив як зміст знань з основ психічної культури, так і методику їхнього розвитку завдяки організації відповідного культурно-розвивального середовища: від класної кімнати, школи, подвір'я до широкого простору довкілля. Учений був переконаний, що психічна культура (культура відчуттів, сприймань, мислення, волі тощо) є підґрунтям інтелектуальної культури. Для її формування в школі було створено кімнати «Джерела знань», «Кімната думки» і Золота бібліотека отроцтва, через які пройшли неї підлітки Павлиської школи. «Якими б цікавими не були уроки, як би наполегливо не працював учитель над їх удосконаленням, — зазначав В.О. Сухомлинський, — підлітки ставляться до них байдуже, якщо інтелектуальні запити обмежуються уроками. До знань, набутих побіжно, незалежно від уроків, підлітки ставляться з великою повагою, дорожать ними; те, що здобуте власними зусиллями, людині особливо дороге».
Культурно-пізнавальне середовище школи було спрямоване і на розвиток творчості учнів, виховання в них творчого натхнення. Зауважмо, що В.О. Сухомлинський розглядав творчість як «могутній стимул духовного життя учнів». Саме таку назву має одна з його статей. «Творчість починається там, — писав він, — де інтелектуальні і естетичні багатства, засвоєні, здобуті раніше, стають засобом пізнавання, освоєння, перетворення світу, при цьому людська особистість немовби зливається зі своїм духовним надбанням». Творче натхнення вчений називав потребою, в якій особистість знаходить щастя.
Художньо-естетичне середовище — це художньо-естетичний стиль школи, це педагогічний стиль учительського й учнівського колективів, педагогічна культура школи як освітнього закладу, це змістовний аспект художньо-естетичного розвитку й морально-духовного виховання учнів. Павлиська школа, як і її директор В.О. Сухомлинський, мала свій, тільки їй притаманний художньо-естетичний і педагогічний стиль — стиль високої педагогічної культури. У передмові до книги «Серце віддаю дітям» читаємо: найважливішим джерелом виховання є багатогранні емоційні відносини педагога з дітьми в єдиному, дружньому колективі, де вчитель - не тільки наставник, а й друг, товариш. Емоційні відносини «неможливі, якщо вчитель зустрічається з учнями тільки на уроці і діти відчувають на собі вплив педагога тільки у класі». Саме тому в Павлиші були «Школа радості» і «Школа під блакитним небом», «Куток мрії» і кімната «Джерела Знань», «Кімната думки» і «Кімната казки», «Сад здоров'я» і куточки здоров'я тощо, тобто всі складові розвивального художньо-естетичного середовища.
Культурно-рефлексивне середовище Павлиської школи було організовано так, щоб кожний учень міг усвідомити себе, свій внутрішній світ, органічний зв'язок свого Я з зовнішнім предметним світом, природою, довкіллям, інтими людьми (батьками, вчителями, однокласниками), культурою.
Вдумливий учитель, тонкий психолог В.О. Сухомлинський знав, що в шкільні роки сприймання естетичних якостей світу зливається з поглибленим логічним пізнанням, розумовим проникненням у природу речей і явищ. У школі перед учнями відкривається суть таких наукових істин, як вічність матерії, безмежність всесвіту, перехід енергії з одного виду в інший, єдність живого й неживого. В єдності логічного й естетичного пізнання, за словами Василя Олександровича, в злитті інтелектуальних і естетичних емоцій - джерело того, що учні пильніше, уважніше вдивляються в людей, бачать Людину, відчувають її внутрішній світ і самих себе.
Таким стимулювальним, розвивальним культурно-рефлексивним середовищем, емоційним тлом педагог називав красу природи, красу людських стосунків, красу «життєвого середовища», в якому постійно перебували учні вдома, в школі.
Допомогти учням Павлиської школи пізнати й усвідомити себе та внутрішній світ інших допомагав уведений в педагогічний режим шкільних уроків постійний обмін духовними цінностями, які учні здобули самі.
Культурно-комунікативне середовище вчений розумів як виховання в учнів і вчителів любові до рідної мови, виховання культури мовлення й мислення, тобто, за словами В.О. Сухомлинського, «мовної психокультури», що є серцевиною комунікативної культури. Думки про організацію культурно-комунікативного середовища знаходимо в багатьох наукових працях великого педагога. В них ідеться про виховання любові до рідної мови і Слова - слова вчителя, слова батьків, слова учнів.
Культурно-екологічне середовище В.О. Сухомлинський створював щодня: це уроки серед рідної природи, подорожі й екскурсії в природу. «Школа під блакитним небом», щоденні звертання учнів до краси рідної природи, адже людина, яка відчуває всім серцем красу рідної природи, не Може завдати їй шкоди. «Ось на шкільній алейці цвіте бузок, - звертався він до учнів. - Вам хочеться зламати квітучу гілочку. Але якщо кожен задовольнить таке бажаний, квітучий кущ перетвориться в оголене гілля. Людям німим буде милуватися — своїм вчинком ви вкрадете в них красу».
Культурно-трудове середовище передбачало організацію ручної праці школярів, за словами вченого, — «праці рук, що вимагала тонких, розрахованих рухів».
До ручної праці залучались учні на уроках з трудового навчання й у різноманітних гуртках. Адже той, хто навчився володіти різцем, вважав учений, гарно пише, чутливо ставиться до найменшої неохайності, непримиримий до роботи як-небудь. Рука дисциплінує розум: виховує самоконтроль і чутливість думки до точності, тонкості, краси. Руки мислять, пише В.О. Сухомлинський, і саме в ці моменти пробуджуються творчі ділянки мозку.
Завважмо, культурологічний підхід ученого до виховання навчання дітей передбачав низку відповідних принципів організації діяльності учнів. Виокремимо кілька з них.
Принцип стимулювання потреби в культурно-ціннісному пізнанні й перетворенні світу завдяки організації різноманітних сфер діяльності: музичної, образотворчої, соціокультурної, літературної, інтелектуальної, комунікативної, трудової, фізичної. З цим принципом тісно пов'язаний наступний — принцип інтегративності культур.
Принцип діалогічності полягав у реалізації різнорівневих і різнохарактерних діалогів - діалог мистецтв, культур, природи, довкілля, учнів і педагогів, внутрішній діалог свого Я з зовнішнім світоглядом.
Принцип дієво-творчої спрямованості навчально-виховної роботи з учнями передбачав чітко визначену культурно доцільну мету занурення учнів в активно-творчу діяльність з кожної соціокультурної сфери.
Реалізація принципу свободи, самостійності й відповідальності дає змогу учням самостійно визначати їхнє ставлення до навколишніх, довкілля, мистецтва, навчання і відповідно оцінювати свою діяльність.
Завершальною складовою культурологічного підходу В.О. Сухомлинського є азбука духовно-моральної культури учнів, абетка правил культурної поведінки, в якій ідеться про те, як мають поводитися учні в процесі спілкування з іншими. Наведемо кілька з них.
- Робіть так, щоб людям, які вас оточують, було добре.
- Знайте, що існує межа між тим, що вам хочеться, і тим, що можна.
- Люди дають вам щастя дитинства, отроцтва і юності. Платіть їм за це добром.
- Усі блага й радощі життя створюються працею і тільки працею. Праця - корінь моральності, в ній людина здобуває найвищу радість оптимістичного світосприймання — радість творення.
- Гуманність, чуйність до людини, готовність прийти їй на допомогу — ці елементарні риси людяності, порядності мають стати особистим моральним багатством кожного вихованця.
Рефреном культурологічних вимірів педагога і вченого з великої літери можуть бути його слова: «Азбука морально-духовної культури входить у свідомість і душу учнів лише тоді, коли в шкільному колективі є елементарна культура людських взаємин».
Використана література
1.Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. Т. 2. - К.: Аконіт, 1999. 2.Сухомлинський В.О. Вибр. твори: У 5 т. - К.: Рад. шк., 1976-1978. 3.Каган М.С. Мир общения: Проблема межсубъективных отношений. - М.: Политиздат. 4.Ребенок в мире культуры / Под ред. Р.М. Чумичевой. - Ставрополь, 1998.
Кiлькiсть переглядiв: 569